Постанова вищого господарського суду no 18

Постанова вищого господарського суду no 18

5 кроків для розвантаження судової системи без порушення права на справедливий суд

Костянтин Пільков – переможець конкурсу до Верховного Суду, к. ю. н., доцент кафедри міжнародного приватного права Київського національного торговельно-економічного університету, адвокат, член Королівського Інституту Арбітрів, Німецького Арбітражного Інституту, Австрійської Асоціації Арбітрів, розповів про 5 кроків для розвантаження судової системи без порушення права на справедливий суд.

Через небажання суду касаційної інстанції вирішувати складні питання права, множиться невизначеність у правозастосуванні, а через направлення справ на новий розгляд для нібито встановлення фактичних обставин (а насправді для правової перекваліфікації) судова система завантажує сама себе роботою.

2. Масштаб проблеми (на прикладі господарського судочинства)

Візьмемо один день з життя суду касаційної інстанції. Нехай це буде 29 вересня, пам’ятний для процесу формування нового Верховного Суду день. Але для того, щоб мати можливість прослідкувати рух судових справ за два роки, візьмемо 29 вересня 2015 року. У цей день, за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, Вищий господарський суд України прийняв 119 постанов. З них, як виявилось, 33 постанови прийнято за результатами розгляду скарг на судові рішення, якими вирішені процесуальні питання у справі. Вони нас мало цікавлять, адже у них суд не ставить крапку у складних питаннях права. З решти 86 постанов:

  • 6 постанов (≈ 7 %), якими повністю або частково задоволено касаційну скаргу і змінено судове рішення попередньої інстанції або скасоване рішення і прийняти нове рішення, або залишене в силі одне із раніше прийнятих судових рішень;
  • 59 постанов (≈ 68,6 %), якими касаційні скарги залишено без задоволення;
  • 3 постанови (≈ 3,5 %), якими скасовано постанову апеляційного суду та направлено справу на новий розгляд до апеляційного суду;
  • 18 постанов (≈ 21 %), якими скасовано ухвалені у справі судові рішення та направлено справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. Серед цих справ була також одна, яку касаційна інстанція вже вдруге «завернула» на новий розгляд.

Сукупно на направлення на новий розгляд до першої та апеляційної інстанції припадає 21 справа, тобто понад 24 % всіх справ. Не переоцінюючи статистичного значення цих простих розрахунків, нам все ж доведеться взяти цей показник також для оцінки сучасного стану розгляду справ, оскільки більш актуальних та статистично вивірених показників ми зі звітів Верховного Суду України та Вищого господарського суду України про стан здійснення судочинства не маємо.

Отже майже кожна четверта справа за результатами касаційного розгляду була направлена на новий розгляд до суду нижчої інстанції.

А тепер власне чому довелося взяти 2015, а не 2017 рік. З цих направлених на новий розгляд справ 4 справи (19 %) досі (!) в процесі розгляду у судах нижчих інстанцій, у 6 справах (29 %) суди нижчих інстанцій ухвалили нові судові рішення по суті, які вже протягом тривалого часу до суду касаційної інстанції не оскаржувались і тому, напевне, вже не будуть оскаржені. Напевне, це найбільш втішний показник, адже саме серед цих справ мають бути справи, у яких не виявилось нових чи повторних помилок, які б стали підставою для касаційного оскарження.

Однак найбільшу питому вагу мають справи, які і після направлення на новий розгляд вдруге, а то й втретє «піднялися» до Вищого господарського суду України. Таких справ виявилось 11 (52 %). Серед цих справ є й така, у якій після запущеного судом касаційної інстанції «другого кола» розгляду справи, його власна постанова була скасована Верховним Судом України.

Звичайно, трапляються випадки, коли істотні фактичні обставини залишаються поза увагою як суду першої інстанції, так і апеляційного суду. Але такі випадки аж ніяк не становлять чверті всіх справ. Серед цієї чверті чимало випадків, коли суд касаційної інстанції вказує на необхідність встановлення неістотних, а то й неналежних до справи обставин.

Значну ж частину складають ситуації, коли суд плутає встановлення фактичних обставин з їх юридичною кваліфікацією, ототожнює фактичні обставини з юридичними фактами і вимагає від судів нижчих інстанцій встановлення юридичних фактів. Натомість саме виправлення помилок стосовно юридичної кваліфікації фактів як раз і складає завдання суду касаційної інстанції.

3. Аналіз проблеми: теорія

Суть діяльності суду – правозастосування. З теорії права знаємо, що у процесі застосування права прийнято виділяти такі стадії:

  1. Встановлення фактичних обставин справи;
  2. Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин);
  3. Прийняття рішення та його документальне оформлення у правозастосовному акті.
  4. Ольга Федорівна Скакун, чиї підручники з теорії права вже стали класичними, розкриває стадію встановлення фактичних обставин справи таким чином, що жодного разу не ототожнює фактичні обставини та юридичні факти. Фактичні обставини встановлюються через доказування.

    Натомість, юридичний факт у вітчизняній теорії права – це передбачена нормами права життєва обставина, яка є підставою для настання певних юридичних наслідків. У юридичному факті вже присутній як фактичний компонент (власне те, що є фактичною обставиною), так і юридичний компонент (зв’язок з правом, правовими наслідками, з якими право пов’язує цей факт).

    Видається, що у діяльності касаційного суду часто закрадається очевидна логічна помилка, яка полягає в ототожненні юридичного факту з фактичною обставиною. Дійсно, досвідчений суддя, одержуючи інформацію про факти справи, зосереджує увагу на тих фактах, які є належними до справи, тобто таких обставинах, які скоріше за все матимуть юридичне значення. Але таке юридичне значення фактам справи буде надано в результаті їх юридичної кваліфікації, за наслідками якої про певні встановлені факти можна буде говорити як про юридичні факти. Юридичний факт, як його визначають у теорії права, вже має у своєму корені зв’язок між фактом та правовими наслідками, які такий факт тягне за собою. Фактичні ж обставини самі по собі, тобто без юридичної кваліфікації, такого зв’язку не мають.

    Можливо, причина помилки коріниться у тому, що юридичний факт розцінюють як факт, який містить юридичну компоненту у потенціалі. Однак це не так. Факт є юридичним лише якщо юридична компонента існує. У контексті правозастосування це означає, що юридичним факт стає внаслідок юридичної кваліфікації. Ілюстрацією на підтвердження цієї тези може бути те, що серед юридичних фактів виділяють дії, а дії як юридичний факт поділяють на правомірні та неправомірні (проступки та злочини). Тобто злочин у теорії юридичних фактів – є юридичним фактом. Цілком зрозуміло, що дія для того, аби називатись злочином, потребує кримінально-правової кваліфікації.

    З цього приводу доцільно послатися на французького теоретика права Жана-Луї Бержеля, який також визнає, що певний факт не може створити юридичні наслідки винятково через власні якості. Необхідно, щоб юридична норма додала такому факту властивість, якої не вистачає, а саме надала йому особливе значення, певні правові наслідки і одночасно з цим дала йому певну назву. Механізм переходу від факту до права представляється Бержелю і нам разом з ним досить простим: закон має на увазі певний факт, набір обставин, всередину якого поміщено людину з тим, щоб видобути з цього правові наслідки. Перший факт – це людський акт, з яким співвідносяться внаслідок причинного зв’язку правові наслідки. Як і у випадку з фізичним законом, реалізація правового наслідку часто передбачає об’єднання численних та складних умов. Однак на противагу тому, що відбувається з фізичними явищами, юридичний наслідок, який співвідноситься з цими умовами, не вступає в силу автоматично. Факт сам по собі не тягне за собою правових наслідків. Для того, аби він їх мав, необхідно, щоб існувало юридичне правило, яке застосовує до певних фактів певні наслідки і яке виступає в ролі більшого терміну силогізму; необхідно також, щоб якийсь інститут влади визначав правило, яке підлягає застосуванню до таких фактів, і виводив з цього наслідок. Відповідно у зв’язку з процедурою встановлення посилок виникають два види утруднень: для визначення меншого терміну необхідно, щоб була встановлена фактична ситуація. Для виявлення більшого терміна необхідно ідентифікувати цю ситуацію відносно юридичних понять, правил та інститутів, тобто необхідно її концептуалізувати за термінологією, якою користується Бержель. А у звичних нам понятійних координатах мова йде про юридичну кваліфікацію.

    4. Аналіз проблеми: погляд на практику ЄСПЛ

    Більш-менш чітке розмежування встановлення фактів та їх юридичної кваліфікації – не забаганка теоретиків.

    Звернімо увагу для прикладу на ті рішення Європейського суду з прав людини, у яких Суд зводить встановлені фактичні обставини (findings of facts) в окремий розділ, який є майже цілковито вільним від юридичної кваліфікації цих фактів, особливо, коли саме юридична кваліфікація є спірною (наприклад рішення від 14 лютого 2004 року у справі «Іпек проти Туреччини» (IPEK v. Turkey, заява № 25760/94)).

    Практика ЄСПЛ допомагає побачити, що не близькі між собою також інші поняття, застосування яких призводить до плутанини у касаційній інстанції: «правова оцінка обставин» та «оцінка доказів».

    Правова оцінка обставин – це синонім юридичної (правової) кваліфікації обставин. Оцінка ж належних та допустимих доказів здійснюється за критеріями їх достовірності, ваги, а всієї сукупності доказів певної обставини – також за критерієм достатності. У деяких процесах до цих критеріїв додають також взаємний зв’язок. В результаті оцінки доказів можуть бути встановлені певні фактичні обставини (а деякі обставини для того, аби вважатись встановленими, можуть не потребувати доведення), які далі мають бути піддані юридичній кваліфікації. У ЄСПЛ це розуміють, про що свідчать такі формулювання з рішень Суду, як, наприклад, це, яке стосувалось повноважень національних судів стосовно «оцінки допустимості та належності доказів у справах, які вони розглядають, та встановлення фактів» (assessing the admissibility and relevance of evidence in cases before them and making findings of facts) (рішення від 28 жовтня 2010 року у справі «Ауне проти Норвегії» ( AUNE v. Norway, заява № 52502/07), рішення від 2 жовтня 2014 року у справі «Гансен проти Норвегії» (HANSEN v. Norway, заява № 15319/09), або розмежування оцінки доказів (evaluation of evidence) та встановлення обставин справи (findings of facts), як от у рішення від 29 квітня 2003 року у справі «Кузнєцов проти України» (Kuznetsov v. Ukraine, заява № 39042/97), і, врешті, розмежування оцінки доказів (assessment of evidence), становлення фактів (findings of facts), та правового обґрунтування (legal reasoning) (рішення від 18 лютого 2016 року у справі «А.К. проти Ліхтенштейну (№ 2) (A.K. v. Liechtenstein (No. 2), заява № 10722/13).

    5. Аналіз проблеми: погляд на практику суду касаційної інстанції

    Тепер, коли ми заручилися підтримкою теорії правозастосування у розмежуванні та правильному розумінні фактичних обставин та їх кваліфікації, варто подивитись, яку проблему створює змішування цих понять у національному судочинстві.

    Суд касаційної інстанції виправляє помилки у застосуванні права, але не може встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази. Тобто він усунутий від тієї стадії правозастосовної діяльності, яку називаємо встановлення фактичних обставин справи і яка потребує оцінки доказів. Але суд касаційної інстанції не усунутий від вирішення питань юридичної кваліфікації (правової оцінки) встановлених фактичних обставин. Власне саме в цьому полягає його головне завдання.

    Натомість на практиці у деяких випадках суд догматичний у своєму небажанні виправляти помилки, пов’язані саме з юридичною кваліфікацією. Так, у Єдиному державному реєстрі судових рішень лише за 2017 рік можна знайти принаймні 30 постанов суду касаційної інстанції, у яких написано дослівно таке:

    «виходячи із меж перегляду справи касаційною інстанцією, встановлених ст. 111-7 ГПК України, відповідно до яких правова оцінка обставин та достовірності доказів є виключно прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів приходить до висновку, що [судові рішення] прийняті з порушенням норм ст.43 ГПК України, тому підлягають скасуванню, а справа — передачі на новий розгляд…»

    У цих постановах мова зовсім не йшла про достовірність доказів, тобто судові рішення попередніх інстанцій скасовувались з направленням справ на новий розгляд саме для здійснення належної правової оцінки обставин.

    Справедливості заради варто відзначити, що у деяких випадках суд таких помилкових догматичних висновків не робить, а правильно підходить до визначення свого завдання як суду касаційної інстанції, і себе як такого, що може здійснювати юридичну оцінку обставин і, відповідно, перевіряти правильність такої оцінки обставин судами нижчих інстанцій:

    «Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків…» (постанова Вищого господарського суду України 29 вересня 2015 року у справі № 909/103/15).

    Часто у постановках, якими справи спрямовувались на новий розгляд, виділялось одне або декілька питань, які стосувалися необхідності встановити фактичні обставини, і ще декілька питань юридичної кваліфікації. У таких випадках сторонньому читачу складно визначити, чи дійсно без встановлення цих декількох обставин справу не вирішити, чи ж вони були лише приводом, а справжня робота, яку суд касаційної інстанції переклав з себе, полягала у правильній кваліфікації обставин.

    Ось приклади лише за один день (!), 29 вересня 2015 року, який ми на початку цієї статті взялись дослідити:

  5. «За таких обставин, судами першої та апеляційної інстанцій необхідно надати належну правову оцінку положенням статуту ПрАТ «Торговий дім «ЦУМ» щодо встановлення переважного права акціонерів на придбання (отримання) акцій, що продаються, передаються, даруються, або будь-яким іншим способом відчужуються іншими акціонерами, а також визначитися, яким чином реалізується переважне право акціонерів на придбання акцій ПрАТ «Торговий дім «ЦУМ» при безоплатному відчуженні згідно з положеннями статуту ПрАТ «Торговий дім «ЦУМ» (постанова Вищого господарського суду України 29 вересня 2015 року у справі № 917/280/15).

Коментар: у судовому рішенні цитуються положення статуту, про правову оцінку яких йдеться. Зміст цих положень як фактичну обставину встановлено. А юридичну кваліфікацію суд касаційної інстанції здійснити відмовляється.

  • «З огляду на викладене судам необхідно з’ясувати правомірність нарахування штрафних санкцій в період дії обставини непереборної сили…» (постанова Вищого господарського суду України 29 вересня 2015 року у справі № 9/5014/969/2012(5/65/2011).
  • Коментар: якби не інші обставини, які суд касаційної інстанції визнав за необхідне встановити та значення яких нам тут оцінити складно, сама лише ця перша у переліку підстава для скасування судових рішень видалася б також відмовою касаційного суду здійснити кваліфікацію, адже питання про правомірність – це питання кваліфікації.

  • «Основне зобов’язання — зобов’язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов’язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою, а боржник — іпотекодавець або інша особа, відповідальна перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання. Тому судам слід було дослідити питання чи внесення до ЄДРПОУ запису про припинення юридичної особи не припинило дію основного зобов’язання за кредитним договором, оскільки в матеріалах справи відсутні відомості про відновлення статусу юридично особи — ТОВ «Спецавтотехніка Центр» у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (постанова Вищого господарського суду України 29 вересня 2015 року у справі № 916/1547/15-г).
  • Коментар: питання про те, чи одна обставина (внесення запису до реєстру) не тягне певного правового наслідку (припинення зобов’язання) є юридичною кваліфікацією, тобто питанням права, а не факту.

    Якщо суд касаційної інстанції сумлінно ставитиметься до виконання свого основного завдання і не усуватиметься від виправлення помилок у юридичній кваліфікації обставин, навмисно чи ненавмисно змішуючи поняття «фактичної обставини» та «юридичного факту», а також «оцінки доказів» та «правової оцінки (кваліфікації) обставин (фактів)», це стане вагомим кроком для розвантаження судової системи від додаткового масиву справ, які помилково спрямовуються на новий розгляд до судів нижчої інстанції, та вчасною допомогою судам у подоланні невизначеності у правозастосуванні. Зміни до ГПК (наскільки можна про них судити з оприлюднених текстів проекту № 6232) покладають сумлінне вирішення цих питань на суддів, адже можливість повернути справу на новий розгляд у ГПК залишається. Похідним наслідком має стати також зростання авторитету касаційного суду як в юридичній спільноті та всьому суспільстві загалом, так і серед суддів нижчих інстанцій зокрема. А доти складно поважати того, хто зумисне чи через помилку перекладає свою роботу на інших.

    Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь.

    Мнение редакции может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.

    grushevskogo5.com

    Судова практика ВСУ / вищих касаційних судів за листопад 2016 року

    Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов’язань.

    З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63179602

    ВГСУ розглядаючи можливість перехода до поручителя прав та обов’язків кредитора вказано, що закон визначає можливість виникнення у поручителя прав кредитора до боржника у разі повного виконання забезпеченого порукою зобов’язання.

    Також, касаційним судом зроблено висновок, що у справі про банкрутство господарський суд не розглядає по суті спори стосовно заявлених до боржника грошових вимог, а лише встановлює наявність або відсутність відповідного грошового зобов’язання боржника шляхом дослідження первинних документів (договорів, накладних, актів тощо) та (або) рішення юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення відповідного спору. До того ж обов’язок щодо подання документів на підтвердження своїх вимог в силу норм ст. 23 Закону про банкрутство покладено на кредитора.

    ВГСУ вирішуючи справу про стягнення страхового відшкодування, вказав, що норми Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» стосуються врегулювання правовідносин страховика та застрахованої ним особи у правовідносинах з обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, а не правовідносин між страховими компаніями з відшкодування виплаченої страхової суми, що не було враховано судами попередніх інстанцій.

    З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63153675

    Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 лисопада 2016 року

    Ухвалою ВССУ розглянуто спір, що виник із договору про надання в тимчасове користування індивідуального депозитного сейфу, та повернуто на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

    При цьому ВССУ не погодився із апеляційним судом, який, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що між сторонами укладено договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком, передбачений ст. 971 ЦК України, тобто без відповідальності банку за вміст сейфа, тому згідно зі ст. 971 ЦК до таких відносин застосовуються положення ЦК України про майновий найм (оренду). Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження вкладення в орендований сейф грошових коштів та прийняття їх банком на зберігання.

    З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62524724

    Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лисопада 2016 року

    ВССУ повертаючи на новий розгляд справу про припинення поруки виходив з того, що у зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком і тягне припинення поруки.

    Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 25 вересня 2013 року № 6-97цс13, від 21 жовтня 2015 року № 6-1161цс15, від 20 квітня 2016 року № 6-2662цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов’язковою для всіх судів України.

    З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62949296

    Вирішуючи справу про скасування рішення третейського суду, ВССУ визнав дане рішення незаконним, зокрема і з тої підстави, що вказаним рішенням стягнуто пеню у розмірі, що майже в дев’ять разів перевищує розмір основного боргу, а відповідно до положень ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

    З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62949206

    Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лисопада 2016 року

    ВГСУ, розглядаючи питання про преюцидність судових рішень, зазначив наступне.

    Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

    Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір від 26 грудня 2011 року № 18 (п. 26 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

    Пунктом 10 постанови пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» передбачено, що за змістом частини п’ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

    Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

    Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини» від 18 листопада 2003 року №01-8/1427).

    Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України» одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа «Брумареску проти Румунії», п. 61). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою — домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

    З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62950536

    Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 лисопада 2016 року

    ВССУ підтведив незмінність правової позиції, що у разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

    Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов’язань.

    Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16.

    ВГСУ розглядаючи можливість перехода до поручителя прав та обов’язків кредитора вказано, що закон визначає можливість виникнення у поручителя прав кредитора до боржника у разі повного виконання забезпеченого порукою зобов’язання.

    Також, касаційним судом зроблено висновок, що у справі про банкрутство господарський суд не розглядає по суті спори стосовно заявлених до боржника грошових вимог, а лише встановлює наявність або відсутність відповідного грошового зобов’язання боржника шляхом дослідження первинних документів (договорів, накладних, актів тощо) та (або) рішення юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення відповідного спору. До того ж обов’язок щодо подання документів на підтвердження своїх вимог в силу норм ст. 23 Закону про банкрутство покладено на кредитора.

    З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63087033

    Постанова Вищого господарського суду України від 30 листопада 2016 року

    ВГСУ вирішуючи справу про стягнення страхового відшкодування, вказав, що норми Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» стосуються врегулювання правовідносин страховика та застрахованої ним особи у правовідносинах з обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, а не правовідносин між страховими компаніями з відшкодування виплаченої страхової суми, що не було враховано судами попередніх інстанцій.

    nabu.ua

    Постанова ВГСУ від 07.03.2017 року у справі №904/9359/14

    ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

    07 березня 2017 року Справа № 904/9359/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

    головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» на постанову від Дніпропетровського апеляційного господарського суду 12.12.2016 у справі № 904/9359/14 Господарського суду Дніпропетровської області за позовом Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до 1. Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-Топ» про стягнення заборгованості

    у судовому засіданні взяли участь представники:

    — позивача Архіпов О.Ю.; Медведь А.В.; Поліщук К.В.; — відповідачів 1. Дворянська О.В.; 2. повідомлений, але не з’явився; ВСТАНОВИВ:

    Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.12.2014 позов задоволено частково, стягнуто солідарно з Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-Топ» на користь Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» заборгованість по кредиту у розмірі 2 671 580, 66 дол. США, заборгованість по кредиту у розмірі 3 520 956, 00 Євро, заборгованість за непогашені відсотки за користування кредитом у розмірі 304 172, 76 дол. США, заборгованість за непогашені відсотки за користування кредитом у розмірі 392 469, 45 Євро, пеню за порушення строків сплати боргових зобов’язань у розмірі 11 409 904, 39 грн.

    12.01.2015 на виконання вказаного рішення було видано наказ.

    Приватне акціонерне товариство «ТММ-Енергобуд» (відповідач 1) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із заявою про визнання наказу Господарського суду Дніпропетровської області № 904/9359/14 від 12.01.2015 таким, що не підлягає виконанню у зв’язку із тим, що зазначений наказ не відповідає вимогам ч. 4 ст. 116 ГПК України та ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження».

    Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17.11.2016 у справі № 904/9359/14 (суддя Татарчук В.О.) задоволено заяву Приватного акціонерного товариства «ТММ — Енергобуд»; визнано наказ Господарського суду Дніпропетровської області від 12.01.2015 у справі № 904/9359/14 про стягнення солідарно з Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-Топ» на користь Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» заборгованість по кредиту у розмірі 2 671 580, 66 дол. США, заборгованість по кредиту у розмірі 3 520 956, 00 Євро, заборгованість за непогашені відсотки за користування кредитом у розмірі 304 172, 76 дол. США, заборгованість за непогашені відсотки за користування кредитом у розмірі 392 469, 45 Євро, пеню за порушення строків сплати боргових зобов’язань у розмірі 11 409 904, 39 грн. таким, що не підлягає виконанню. Крім того, ухвалено видати на кожного з боржників окремий наказ, який має містити застереження про те, що стягнення є солідарним.

    Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі № 904/9359/14 (колегія суддів у складі: Чередко А.Є. — головуючий суддя, судді Коваль Л.А., Пархоменко Н.В.) скасовано ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.11.2016 у справі № 904/9359/14; відмовлено у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню.

    Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, Приватне акціонерне товариство «ТММ-Енергобуд» звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі № 904/9359/14, та залишити в силі ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.11.2016 у справі № 904/9359/14.

    Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

    Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» залишити без задоволення, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі № 904/9359/14 залишити без змін.

    Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

    07.03.2017, через канцелярію Вищого господарського суду України від представника Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» Дворянської О.В. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв’язку із тим, що 06.03.2017 Приватним акціонерним товариством «ТММ-Енергобуд» поштою направлено до Вищого господарського суду України заяву про відвід судді у справі № 904/9359/14.

    Суд касаційної інстанції не вбачає підстав для задоволення клопотання скаржника про відкладення розгляду справи з огляду на таке.

    Статтями 69, 111 8 ГПК України обмежено строк розгляду касаційної скарги.

    07.03.2017 останній день розгляду касаційної скарги Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі № 904/9359/14.

    На час розгляду касаційної скарги Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі № 904/9359/14 на адресу Вищого господарського суду України заява про відвід від Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» не надходила.

    Водночас, 07.03.2017, в судове засідання суду касаційної інстанції з’явився повноважний представник Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» — Дворянська О.В. (довіреність від 15.11.2016).

    Колегія суддів суду касаційної інстанції оголосила перерву у судовому засіданні, призначеному на 12 год. 00 хв., до 14 год. 00 хв., та надала можливість представнику скаржника Дворянській О.В. заявити відвід.

    Разом з тим, після закінчення перерви в судовому засіданні Дворянська О.В. не з’явилася в судове засідання.

    Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

    Відповідно до положень ст. ст. 15, 16 ЦК України правом на звернення до суду наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод та інтересів.

    Звертаючись до суду із заявою про визнання наказу Господарського суду Дніпропетровської області № 904/9359/14 від 12.01.2015 таким, що не підлягає виконанню Приватне акціонерне товариство «ТММ-Енергобуд» зазначило, що наказ не відповідає вимогам ч. 4 ст. 116 ГПК України та ч. 2 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки у спірному наказі вказано два боржники, а відтак відновити порушене право можливо лише шляхом визнання даного наказу таким, що не підлягає виконанню.

    Задовольняючи заяву Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд», місцевий господарський суд виходив з того що, господарським судом всупереч вимог Закону України «Про виконавче провадження» не було видано накази щодо кожного із відповідачів окремо.

    Разом з тим, апеляційний господарський суд, скасовуючи ухвалу місцевого господарського суду, прийшов до протилежного висновку — про відсутність підстав для задоволення заяви Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, з яким погоджується колегія суддів суду касаційної інстанції, з огляду на таке.

    Пунктом 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 № 8 передбачено, що за змістом частини п’ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством.

    За приписами ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

    Так, рішенням Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002, Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007 одним з основних елементів верховенства права визнано принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

    Стаття 115 ГПК України містить імперативний припис про те, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

    Відповідно до ч. 1 ст. 116 ГПК України виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної сили. Накази про стягнення судового збору надсилаються до місцевих органів державної податкової служби.

    Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, місцевим господарським судом на виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.12.2014 у справі № 904/9359/14 видано один наказ від 12.01.2015 про примусове виконання рішення щодо солідарного стягнення заборгованості із відповідачів.

    Згідно із ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Виконання солідарного обов’язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов’язок решти солідарних боржників перед кредитором.

    За змістом вказаної норми вбачається, що солідарна відповідальність боржника та майнового поручителя дає право кредитору отримати задоволення своїх вимог за рахунок одного з них або з обох (декількох) зобов’язаних осіб у межах загальної суми боргу.

    Відповідно до ч. 5 ст. 84 ГПК України якщо у справі беруть участь кілька позивачів або відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них, або зазначається, що обов’язок чи право стягнення є солідарним .

    Частиною 4 ст. 116 ГПК України (в редакції чинній на момент видання спірного наказу) передбачено, що якщо судове рішення прийнято на користь декількох позивачів, або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї частини судового рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом.

    Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на момент видання спірного наказу) у разі якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, а також якщо належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, у виконавчому документі зазначаються один боржник та один стягувач, а також визначається, в якій частині необхідно виконати таке рішення, або зазначається, що обов’язок чи право стягнення є солідарним .

    У абз. 3 п. 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 9 від 17.10.2012 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» (в редакції чинній на момент видання спірного наказу) було роз’яснено, що якщо кілька відповідачів, до яких було пред’явлено вимогу, солідарно відповідають за зобов’язанням, господарським судом може бути видано один наказ, в якому зазначається, що право стягнення є солідарним (частина друга статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

    Отже, ст. ст. 84, 116 ГПК України, ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», та постановою пленуму Вищого господарського суду України № 9 від 17.10.2012 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» (в редакції чинній на момент видання спірного наказу) не передбачено видання окремих наказів при задоволенні позову до солідарних боржників.

    У даній справі позивач реалізував своє право вимоги стягнення суми боргу саме шляхом пред’явлення позову до солідарних боржників. Відтак, визначення у наказах якихось часток для стягнення їх з відповідачів суперечило б рішенню суду та ч. 4 ст. 116 ГПК України, про що цілком вірно зазначив суд апеляційної інстанції.

    Водночас, згідно із ст. 117 ГПК України, господарський суд, який видав наказ, може за заявою стягувача або боржника визнати наказ таким, що не підлягає виконанню. У разі, якщо обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин, господарський суд визнає наказ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково.

    Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на момент видання спірного наказу) примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом. Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи, зокрема, накази господарських судів.

    Статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на момент видання спірного наказу) передбачено, що у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище та ініціали посадової особи, що його видали; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, власне ім’я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб — платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб — громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо; 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання законної (юридичної) сили рішенням; 6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

    Як встановлено судом апеляційної інстанції, спірний наказ відповідає вимогам встановленим до виконавчого документа ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», про що також свідчить відкриття 19.02.2015 Відділом примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України виконавчого провадження № 46594034 з примусового виконання наказу № 904/9359/14 від 12.01.2015 та приєднання 04.03.2015 виконавчого провадження № 46594034 до зведеного виконавчого провадження № 46774408.

    Крім того, як вірно встановлено судом апеляційної інстанції, у матеріалах справи відсутні докази виконання боржниками наказу господарського суду у справі № 904/9359/14 від 12.01.2015 повністю чи частково, як підстави для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, передбаченої ч. 4 ст. 117 ГПК України.

    Разом з тим, Приватне акціонерне товариство «ТММ-Енергобуд», звертаючись до суду із заявою про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, не зазначило, відповідно до вимог ст. ст. 15, 16 ЦК України, яким чином порушуються його права чи охоронювані законом інтереси, як боржника у даній справі; виданням Господарським судом Дніпропетровської області одного наказу про стягнення суми боргу з солідарних боржників, та в якому зазначено, що право стягнення є солідарним.

    З огляду на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується із висновком суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для визнання наказу Господарського суду Дніпропетровської області № 904/9359/14 від 12.01.2015 таким, що не підлягає виконанню.

    Доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених у постанові суду апеляційної інстанції, що оскаржується. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 111 7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

    Відповідно до п. 1 ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

    Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

    Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14).

    Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувана постанова апеляційного господарського суду відповідає вимогам матеріального та процесуального права і підстав для її скасування не вбачається.

    Керуючись ст. ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

    Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «ТММ-Енергобуд» залишити без задоволення, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі № 904/9359/14 залишити без змін.

    protokol.com.ua

    Еще по теме:

    • Закон свердловской области 68 Закон Свердловской области от 15 июля 2013 года №68-ОЗ "О внесении изменений в статью 2 Закона Свердловской области "О ставке налога на прибыль организаций для отдельных категорий налогоплательщиков в Свердловской области" Принят Законодательным Собранием Свердловской […]
    • Приказ 373 от 29122014 Приказов минобрнауки россии от 29122014 1643 Приказ Министерства образования и науки РФ от 6 октября 2009 г. N 373 "Об утверждении и введении в действие федерального государственного образовательного стандарта начального общего образования" (с изменениями и […]
    • Приказ фгос высшего профессионального образования Приказ Министерства образования и науки РФ от 6 октября 2009 г. N 373 "Об утверждении и введении в действие федерального государственного образовательного стандарта начального общего образования" (с изменениями и дополнениями) Приказ Министерства образования и науки […]
    • Приказу 255 от 28051994 года Приказ Министра обороны РФ от 23 апреля 2014 г. N 255 "О мерах по реализации в Вооруженных Силах Российской Федерации постановления Правительства Российской Федерации от 5 августа 2008 г. N 583" (с изменениями и дополнениями) Приказ Министра обороны РФ от 23 апреля […]
    • Приказ министерства социальной политики калининградской области Приказ Министерства социальной политики Калининградской области от 4 сентября 2017 г. N 509 "Об утверждении перечней видов выплат стимулирующего и компенсационного характера в государственных учреждениях Калининградской области" Приказ Министерства социальной политики […]
    • Государственная экспертиза запасов Постановление Правительства РФ от 11 февраля 2005 г. N 69 "О государственной экспертизе запасов полезных ископаемых, геологической, экономической и экологической информации о предоставляемых в пользование участках недр, размере и порядке взимания платы за ее […]
    • Федеральный закон дети сироты Федеральный закон от 1 мая 2017 г. N 89-ФЗ "О внесении изменений в Закон Российской Федерации "О занятости населения в Российской Федерации" и статью 9 Федерального закона "О дополнительных гарантиях по социальной поддержке детей-сирот и детей, оставшихся без […]
    • Приказ мо 2205 Приказ Министра обороны РФ от 18 сентября 2015 г. N 542 "Об определении Порядка проведения испытаний военнослужащих, проходящих военную службу в Вооруженных Силах Российской Федерации, для присвоения (подтверждения) классной квалификации" Приказ Министра обороны РФ от […]

    Комментарии запрещены.